Галицька земля є досить пізнім суспільно-територіальним утворенням. Сам Галич— головне місто, навколо якого та земля і склалася, неначе несподівано виринає на сторінках літописів лише під 1140 р. Справа у тому, що Галицька земля утворилася на фундаменті двох старших від неї земель: Перемишльської на південному заході й Теребовльської на сході її майбутньої території. Образно кажучи, середина між тими давніми землями до часу залишалася мало « окняженою », що й перешкоджало їх злиттю. У Перемишлі й Теребовлі сиділи осібні князі, кожний з яких не збирався о б’ єднуватися з іншим.
Та ось протягом 20— 4Q * x рр. XII ст. праправнук Ярослава Мудрого Володимирко Володаревич, котрий по смерті батька успадкував Перемйшль із землею, поступово-заволодів і Теребовлем і Галичем, який, слід гадати, виник наприкінці XI— початку XII ст. Нове князівство, що з 40-х рр. XII ст. одержує в літописах назву Галицького, стрімко підноситься і одразу посідає важливе місце на політичній мапі Давньої Русі, що тільки-но вступала в добу феодальної роздробленості. На території Галицького князівства до середини 40-х рр. залишався єдиний острівець незалежності— маленьке Звенигородське князівство, де сидів племінник Володимирка Іван Ростиславич. Сутичка між могутнім сюзереном і непокірним васалом— саме таким малює Івана літопис— була неминучою.
На початку 1145 р., як оповідає Київський літопис XII ст., князь Володимирко виїхав з Галича « на лови »( полювання) до Тисмениці. О дразу « галичани послали по Івана Ростиславича до Звенигорода і ввели його до себе в Галич ». Таким чином, Іван не став чекати, коли Володимирко нападе на нього, а зробив випереджаючий хід. Однак утриматися в Галичі Ростиславичу не пощастило. Володимирко з дружиною обложив його у місті. Облога тривала три тижні. Іван неодноразово здійснював сміливі вилазки, під час яких, згадує літописець, « багато падало( людей) з обох сторін ». Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватися з оточеного Галича й утік на Дунай— у місця, де збиралася тогочасна давньоруська вольниця, так звані бродники. Звідтіля перебрався до ворога Володимирка, київського князя Всеволода Ольговича.
Наступні двадцять років свого життя Іван Ростиславич проведе у становищі вигнанця— князя-ізгоя, як говорили тоді. Він служитиме, й за чималі гроші, різним давньоруським князям, посидить у в’ язниці в Суздалі у Юрія Д олгорукого, а потім очолить дунайську вольницю в боротьбі
91