Серед сучасних археологів поширена думка, згідно з якою слов’ янський етнос народився близько середини І тис. до н. е. Втім ця гіпотеза також потребує додаткових д ж е рельних аргументів. Археологічні та лінгвістичні пам’ ятки дозволяють дещо приблизно окреслити територію, на якій протягом тисячоліття формувався і розвивався слов’ янський народ. Ц е землі поміж великими європейськими річками Віслою й Дніпром. Слов’ янська прабатьківщина лежала на північ та північний схід від Карпат. На півночі вона сягала Балтійського моря.
А от вітчизняні письмові дж ерела— літописи— згадують слов’ ян тоді, коли вони вже розселилися на обширі Східної Європи. Складач « Повісті временних літ », високоосвічений київський чернець Нестор на початку XII ст. динамічно стрімко описав цей давній і тривалий процес: « Слов’ яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші— древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’ яттю і Двиною і назвались дреговичами( від слова « дрегва »— болото.— Авт!), другі сіли по Двині й назвались полочанами— за річкою, що впадає до Двини і має назву Полота. Ті ж слов’ яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім’ ям— словенами... І інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов’ янський народ, а за його ім’ ям і грамота назвалась слов’ янською ».
Лише відтоді Нестор та інші літописці починають називати імена діячів східнослов’ янської, а потім і давньоруської історії. На жаль, в силу соціальних причин, ж анрових та літературних особливостей, літописи та інші пам’ ятки літератури XI— XIII ст. зосереджують увагу на князях, боярах, єпископах, ігуменах та інших світських і духовних панах. Годі шукати в них імена простих людей, вихідців з народу. Лише принагідно дізнаємося про звичайного хлопця Кожум’ яку, що здолав у герці страшного велетня-печеніга, чим вирішив долю битви на користь Володимира Красне Сонечко, або про непокірного князеві Данилові Галицькому славетного співця Митусу...
Тому відображення історичного процесу, ролі окремих осіб у давньоруському письменстві відзначається певною однобічністю. Та це зовсім не означає, що історик повинен нехтувати пам’ ятками тільки тому, що вони віддають перевагу сильним світу того перед трудовим людом. Надто довго наша історіографія, буквально розуміючи загалом вірну тезу про те, що народ є творцем своєї історії, уникала згадок про князів та інших феодалів; переважали без
7