Серед сучасних археологів поширена думка , згідно з якою слов ’ янський етнос народився близько середини І тис . до н . е . Втім ця гіпотеза також потребує додаткових д ж е рельних аргументів . Археологічні та лінгвістичні пам ’ ятки дозволяють дещо приблизно окреслити територію , на якій протягом тисячоліття формувався і розвивався слов ’ янський народ . Ц е землі поміж великими європейськими річками Віслою й Дніпром . Слов ’ янська прабатьківщина лежала на північ та північний схід від Карпат . На півночі вона сягала Балтійського моря .
А от вітчизняні письмові дж ерела — літописи — згадують слов ’ ян тоді , коли вони вже розселилися на обширі Східної Європи . Складач « Повісті временних літ », високоосвічений київський чернець Нестор на початку XII ст . динамічно стрімко описав цей давній і тривалий процес : « Слов ’ яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами , а інші — древлянами , тому що сіли в лісах , а ще інші сіли поміж Прип ’ яттю і Двиною і назвались дреговичами ( від слова « дрегва » — болото .— Авт !), другі сіли по Двині й назвались полочанами — за річкою , що впадає до Двини і має назву Полота . Ті ж слов ’ яни , що сіли біля озера Ільмень , прозвались своїм ім ’ ям — словенами ... І інші сіли по Десні , і по Семі , і по Сулі й назвались сіверянами . І так розійшовся слов ’ янський народ , а за його ім ’ ям і грамота назвалась слов ’ янською ».
Лише відтоді Нестор та інші літописці починають називати імена діячів східнослов ’ янської , а потім і давньоруської історії . На жаль , в силу соціальних причин , ж анрових та літературних особливостей , літописи та інші пам ’ ятки літератури XI — XIII ст . зосереджують увагу на князях , боярах , єпископах , ігуменах та інших світських і духовних панах . Годі шукати в них імена простих людей , вихідців з народу . Лише принагідно дізнаємося про звичайного хлопця Кожум ’ яку , що здолав у герці страшного велетня-печеніга , чим вирішив долю битви на користь Володимира Красне Сонечко , або про непокірного князеві Данилові Галицькому славетного співця Митусу ...
Тому відображення історичного процесу , ролі окремих осіб у давньоруському письменстві відзначається певною однобічністю . Та це зовсім не означає , що історик повинен нехтувати пам ’ ятками тільки тому , що вони віддають перевагу сильним світу того перед трудовим людом . Надто довго наша історіографія , буквально розуміючи загалом вірну тезу про те , що народ є творцем своєї історії , уникала згадок про князів та інших феодалів ; переважали без
7