автора й виконавця запальних пісень-сірвент, у яких оспівувались феодальні заколоти й війни, найбільше вихвалялись князі й королі, котрі безупинно воювали— чи то з ворогами, чи то один з одним. Доживши до похилого віку, Бертран де Борн вирішив за краще вмерти від руки ворога, в бою, ніж тихо віддати Богові душу від старості у власному ліжку.
Здебільшого трубадури, особливо ті, що жили при дворах великих сеньйорів, прославляли феодальну анархію, виступали проти централізації держав, свідомо розпалювали чвари між сюзеренами та їхніми васалами. Нищівну характеристику як політикові дала найбільш знаменитому трубадурові, вже згаданому нами Бертрану д е Борну, відома дослідниця історії середньовіччя Ó. Добіаш-Рождестбенська у 20-х рр. нашого століття: « На наш тверезий ровум цей поет справив би враження божевільного... « Ідея » його до крайнощів елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялось взаємне винищення, поважає лише тих, хто б’ ється, й зневажав тих, хто цього не робить ». Однак було б помилковим гадати, що подібні до де Борна трубадури були чистими й безкорисливими апологетами війни. Вони здебільшого відстоювали власні матеріальні інтереси, будучи володарями замків, міст і сіл, де на них працювали сотні залежних людей. Такі співці тому й розпалювали феодальну анархію, що централізація держави обмежила б їхні апетити й сваволю. О. Добіаш- Рождественська наводить красномовний приклад з життя Бертрана де Борна. Він довго бунтував проти англійського короля Річарда Л ев’ яче Серце, котрий відібрав у нього за мок. Коли ж Річард повернув йому той замок, то де Борн почав оспівувати великодушного короля, « доблесного й відважного, якого ще не було на світі »...
Мабуть, до числа співців феодальної смути належав і Митуса. Здається, правий був М. Костомаров, коли вклав до уст « славетного співця » вірші, що висловлювали надії боярських олігархів на занепад князівської влади:
Кончились віки, зілля сухеє огонь поїдає, Хай поїдає, хай пропадає Русь із князями.
Галицько-Волинська Русь не пропала, не загинула. Того не допустив її народ, його проводирі Данило з Васильком. А от Митуса, ймовірно, закінчив свої дні у « порубі » *
* Так давньоруські джерела називають в’ язницю. 131