- Жартуєш?
- Щоби уникнути смерті, я повинен покинути тебе. Знаю, що подібна думка викликає гіркоту. Звичайно, що тебе не влаштувало би щось подібне.
- Хочеш піти? Хочеш щоби ми розійшлися? Кажи ясно. Не має значення піддаватися до усіляких нерозумних видумок.
- Ні! перебив він. Прошу вислухати мене. Все те, що я тобі кажу є якомога правдивим. Я маю чіткі докази. На початку, я не наділяв їм жодного значення. Гадав, що це тільки нісенітні звістки, що належать абиякій божевільній. Я й не читав їх до кінця. Пізніше, зрозумів що жарт ставав чимось зовсім іншим. Від узагальнень, яких могла видумати будь-яка самітна людина, спроквола перейшлося до суб ' єктивних відтінків.
- Маєш на увазі...? Я зупинилася в необхідну мить. Якось несміливо, дозволила йому висказати усе те, що знівечило його. Його визнання були щирими. Говорив начебто старався захиститися перед якимсь злочином, якого не вкоїв. Не використовував ті претензійні синтагми до яких піддавався, коли хотів ввести мене в оману, залишаючи враження, що будь-яке силкування чинити опір було би тільки марною втратою часу.
- « Emporio Armani є одним з моїх улюблених брендів. Я впевнена, що та сорочка, в яку ти був одягнений сьогодні, перлино-гіпнотичних нюансів, була тільки твоїм обранням.» Потім, в тій самій звістці, наводилися десятки аргументів, що принижували твою особу, тільки необхідний контраст, що приближав образ моєї особи, десь до сфер досконалості. « Без тебе, не можна й існувати » ще було написано там. Здавалось, що агресор, ким би він не був, страждав, чи, точніше, страждала синдромом
8 Микола Корнищан