Contemporary art. Artists of Ukraine. Олексій Малих. Alexey Malykh. Алексей Малых | 页面 5

“священному танку Шиви” розколотив його вдрузки та з уламків наробив щось вже зовсім дивне – проект “Фа Мажор”. Мажором життя, олією по залевкасеним уламкам. Малих малював на піску, по воді, у повітрі – хіба не може по уламках роялю? Розчленувати душу музики та запустити її у повітря. Колись Кейдж починав із розчленування бідакироялю. Добрий наш чугайстр підфарбував, підмазав друзки, мабуть, щоб їм не так кривдно було. Не заради образи ж – заради великого проекту. Проект буде робити з московським композитором Сергієм Зцілює хворих, веселить серце здоровим, кажуть, від дотику до його живопису можна навіть завагітніти. Олексій Малих не є академіком, заслуженим діячем та народним художником. З усіх можливих інституціональних посад він займає найкращу – співкуратор фестивалю “Весняний вітер”. “У поeта повинна бути не кар’єра, а доля”, – казав один російський поет. Доля Малих – керувати весняним вітром, вловлювати луну карпатських водограїв, пити горілку з друзями на київських схилах. А кар'єра – кар'єру хай роблять “помічники депутатів”. Олексій Титаренко Ахуновим. Це теж – той іще мольфар. Задумали дістатися до самої плоті музики. До того стану, з якого народжується і музика, й живопис. За великим рахунком – яка різниця? Ци струмить. Його вловлюють справжні мольфари. Місце Олексія Малих у сучасному образотворчому мистецтві десь посередині між суворо-провінційним професійним мистецтвом та не зовсім тверезим веселим наївом. Між пафосним неоекспресіонізмом, куди його тягли московські однокашники, та гранично вільною анархією художника-одинака. Між небом та землею. Там, де струмить ци-прана, луна з далеких Карпат. Малих вловлює її, навіть коли сидить у Києві, у своєму підвалі на МикільськоБотанічній. Вловлює та впускає у свої полотна. Потім виставляє десь у “Триптиху” – й “Триптих” летить як божевільний голландець. Малих транслює космічну енергію. Мольфарія – країна, де живуть мольфари. В українських Карпатах так називають чарівників, що і на зіллі знаються, і причарувати можуть, і бурю зупинити. Виходить мольфар на високий гірський хребет, простягає руки до хмари і проказує магічні слова давнього замовляння. Вщухає буря – зупиняються хмари, згасають блискавки-перуни. А як дістане флояру та заграє, та заспіває гучним голосом коломийку на всі гори – листя з дерев паде, чічки голівки схиляють, птахи у небі замовкають. Мольфарія – це країна буденного незвичайного, де вішальники-каркаси для сіна виглядають здалека фантастичними спорудами, а дерев'яні церкви – буддистськими пагодами; де і сьогодні вірять, що церковний дзвін може відігнати бурю, випрану білизну знімають на ніч – щоб злий дух не вчипився. Мольфарія має свою мову, свій запах, смак і колір. Багато років закоханий у Мольфарію київський художник Олексій Малих – під самими Бескидами має хату-човен, що плине серед полонин і стрімких круч. Там, у світлій майстерні, звідки видно сонце, місяць і зорі, усамітнюється і працює. Зустрічає гостей – митців з усього світу – і прилучає їх до таємниць Землі, Води і Неба. 5