Contemporary art. Artists of Ukraine. Олексій Малих. Alexey Malykh. Алексей Малых | страница 4

братом-художником. Ци старих китайців, прана індусів – життєдайна сила, що пронизує геть усе, підживлює та розкриває бруньку, дає силу живопису. Ключове слово – мольфар. Олекса має хату високо у Карпатах. Вдень там забиває подих від неосяжності простору, вночі виють вовки й усі довкола пошепки розповідають про мольфарів. Мольфар у зливу виходить на гірський хребет, протягує руку до неба – й злива вщухає. Те, що зветься “мистецтво”, теж здавна справа мольфарова. Вночі перед великим полюванням жрець, друїд, мольфар в екстатичному трансі наносив на стіни печери оленів. Вранці плем'я виходило й валило все, що рухається. Потім ми зійшли з гір і втратили силу. Саме з Карпат зійшли пращури східних слов’ян. Сучасна гуцульська вишивка походить від давньоруського “узороччя”. Берегиня так само намагається берегти нас, “дерево життя” – годувати. Та не носимо вже тих вишиванок, горілку з нафти п'ємо, не воду гірську. Берегині, дерева та солярії, давні знаки сонця – он, хіба що на малихових полотнах залишилися. Ще Ніцше колись писав, що прийнявши християнство, ми втратили силу. Не будемо чіпати Христа, нам з Олексою подобаються потемнілі від дощів дерев'яні хрести на узбіччях карпатських доріг, криті ґонтом гуцульські церкви. Але нас дуже турбує втрата сили. “Ци юань шень дун”: якщо в зображенні є відголос “ци”, в ньому є сила. “Перший принцип живопису” Се Хе ще у V ст. сформульований нашим Мистецтво ХХ ст. визріло у тузі за втраченою силою. Божий жеребець Пабло гладив різьбляних чорношкірих кобіт, і його ерекції вистачило на три чверті століття. Мур копав до неоліту, й просто з Карпат до Парижу пішки прийшов Бринкуш. Сьогодні до нас з гір час від часу спускається мольфар Малих. В його очах – неосяжна далечінь, у волоссі – вітер з полонин. Приносить дивні полотна, у яких і далечінь, і вітер. Не хоче й не може писати “як вчили”. Кидає папір просто на підлогу, і ллється аквареля, як туш старих китайців. “Щоб написати гору, треба самому стати горою”, – казали “діти Се Хе”, мандрівні чаньські майстри “одного удару пензлем”. У пензлі Малих – луна гірських потоків. “Живопис, що ллється як вода” – так називалася виставка Малих і друзів колись у 1 990-ті після пленеру на Синьовирському перевалі. Зараз його живопис горить соляріями. Справді горить, коли вимкнути ввечері електрику, простір у його майстерні просто бринить. Аура, “нетварне світло”? Раціональних пояснень годі й шукати. Малих таки вхопив щось з того справжнього світу, де ллється ци-прана. Малих – транслятор сонячної енергії. Його рукою хтось водить. I цей “хтось” диктує правила живопису. Живопис Малих–2007 не віддзеркалює, а випромінює світло. Він – летючий, бо на одному диханні, він несеться з гір, як злива. Майнули якісь чоловічки, звіри, птахи – злива захоплює всіх. Захопила все, що є в житті, й вихлюпнула на полотно перед нами. Слухай, дивись, можеш навіть помацати – Олексій Малих нуртує саме життя. Хитрий мольфар тільки закручує потік у прадавні спіралі, бере нас у кільце оберегів. Мати полотно Малих з цього циклу – мати підключку до Сонця, до стародавніх чаклунських схем захоплення його енергії. Як справжній мольфар він не робить це мовчки. Тут у Києві він не грає на флоярі, гірській ф