особистості
було. Вони приїздять до мене,
незважаючи на те, що це 9-12
кілометрів туди й назад по бо-
лоту, у дощ, у сніг. Вони на все
відреагували спокійно, тому
що розуміють, що ми родина й
що це наша робота.
Колись на цьому маяку пра-
цював і дід Віктора. Про ті
часи чоловік пам’ятає лише з
фотографій та розповідей:
— Тут стояли ставники, були
рибалки. Ходили в море лови-
ти рибу на магунах*. У мене
є фотографія, де дід тримає
севрюгу, десь 4 кілограми.
Ледь тримає. Коли я вже став
маячником, то сам здивувався,
що після діда також опинився в
цій сфері.
Чи захочуть діти Віктора
продовжити справу батька?
Чоловік вважає, що про це
говорити ще зарано:
— Син мій навчається в
Південноукраїнському
національному педагогічному
університеті ім. Ушинського.
На волейболіста. Чи хоче він
на маяк? Ще не знаю, не питав.
Дашка, моя доця маленька,
тільки в четвертий клас пішла.
Їй ще теж не ставив це запи-
тання. Найголовніше, звичай-
но, щоби їм подобалось там, де
вони будуть, де вони навчають-
ся. А там уже побачимо.
На маяку Віктор повісив пра-
пор України. І навіть тут, де
ніколи не буває багато людей,
стяг привернув увагу:
— Колись приїхав сюди «Пра-
вий сектор». П’ять здорових
хлопців. Питають: «Ви не
знаєте хто тут маячник?».
Виявляється, вони побачили
прапор і знайшли мене, щоби
потиснути руку. Я сказав
їм, що сам українець і буду
українцем завжди. І діти мої
будуть українцями. Я казав
і буду казати всім у нашому
селищі: «Якщо вам щось не
подобається: 300 гривень і на
залізничний вокзал. Магадан
великий. Їдьте собі, не мутіть
воду. Я ще доплачу, квиток
куплю і їдьте собі туди». І в нас
багато таких людей.
Кінець географії
Влітку туристи зупиняються на
косі. Розкладають намети й жи-
вуть сім’ями по кілька тижнів.
Маяк часто фотографують, але
піднятися туди не мають змоги,
бо це стратегічний об’єкт. Для
туризму ці місця чудові, вважає
Віктор, але небагато хто про
них знає:
— Місця дуже гарні, дати би їм ще
дихання. Ось, будь ласка, прісний
лиман впадає в Солоний, Соло-
ний впадає туди далі, аж до Оде-
си. Це коса Чорного моря, там
Катранка, Лебедівка, Вилково.
Не так територіально, як
інфраструктурно, мешканці
Приморського живуть на краю
географії. Колись із села ходи-
ли маршрути на Татарбунари,
Рибальське, Вишневе. Була
міжрайонна розв’язка. Тепер
*так на місцевому діалекті називають великий кілевий човен для вилову риби неводами
в морі.
16