РОБИМО ПАУЗУ
Наступний день почався спокій-
но. Я вийшла з кімнати і не могла
ніде знайти Остапа. До нього за-
ходити не наважувалась. Але все
ж надто довго він спав, а сьогод-
ні наш останній день тут. Тому, я
набралась сміливості і постукала
у його двері. Відповіді не було. Я
відчинила. Остап читав у ліжку.
- Доброго ранку, - мило посміх-
нувся мені і закрив книгу.
- Чому ти ще у ліжку? Ми ж сьо-
годні їдемо звідси.
Я сіла біля нього. Глянувши на
його сонне обличчя, помітила у
ньому щось таке рідне, а у очах
сум.
- Щось не так? – запитала я.
- Все гаразд, Катю.
- Ну ж бо, скажи що сталось?
- Просто не хочеться звідси їхати.
Адже коли повернемось все стане
як раніше.
Я підсунулась до нього ближче
і… поцілувала. Серце завмерло,
а тіло накрило гарячою хвилею.
Мені хотілось, щоб ця мить трива-
ла хвилину, годину, вічність…
Остап на мить відірвався і глянув
мені у вічі, наче переконуючись чи
це не сон, чи я дійсно цього хочу,
наче не вірив, що у нього вийшло.
І ніжно поцілував мене. Такого я
не відчувала ніколи раніше.
Все навколо ніби перестало існу-
вати. Тільки він і я. І шалена ніж-
ність у кожному погляді, посмішці,
дотику. Я потонула у його очах, у
його ніжних словах та поцілунках.
Я ніколи раніше не вірила, що за
якісь мізерні три дні можна зако-
хатися в людину.
Всього лише три дні.
Юлія Торконяк
47