СПІЛКУЄМОСЬ
Віталія: Дуже часто я стикаюсь з тим, що
люди впадають в дитинство і слухають
казку на рівні дитини. Я нещодавно мала
такий приклад – ми були в Червонограді з
сестрою на зустрічі з читачами і прийшла
така різна аудиторія: були і діти, і дорослі.
І знаєте, усі сиділи з відкритими ротами і
очима, як батьки, дідусі, бабусі, так і діти.
Було дуже приємно, тому що дитина в
нас живе завжди. Просто хтось «тлу-
мить» в собі те, а хтось дозволяє жити
тій дитині. Критики, як такої, від колег по
перу чи від дорослих ніколи не було, на-
впаки, хвалять. Єдине, в мене було таке
зауваження, щоб десь в моїх казках було
менше діалектизмів. На це я погодилась,
а потім подумала, що можливо не варто
все-таки це виправляти, а робити зноску
і пояснювати те чи інше слово, і наш діалект знатимуть там на
сході, і на півдні, і в центрі України.
Intermezzo: Знаємо також, що ви не сидите на місці. Ви
постійно з дітьми, ви їм читаєте, вас завжди запрошу-
ють у школи. Як відбувають ваші зустрічі з дітками?
Віталія: Дуже гарно. Як правило, запрошують або самі вчи-
телі, або навіть батьки. Часто запрошують бібліотекарі. Зви-
чайно, проводити зустрічі в школі легше, тому що один клас і
ми провдимо урок казки. Ми знайомимось, читаємо, потім ми
граємось трішки, руханку робимо. Нам дуже весело. Коли вже
більше діток, наприклад, в актовій залі, то трішечки важче, тому
що аудиторія велика і одні іншим можуть заважати, адже різні
діти є.
Intermezzo: Чи є такі моменти, що діти ставлять запи-
тання? Що найбільше вони хочуться дізнатись?
Віталія: Дуже часто є запитання. Найчастіше питають скільки
мені років. Я ніколи не думала над тим, чому мене це запиту-
ють. Але його я чую часто. Також питають чи люблять читати
12