Нареченому ж вінок пришивали до квітки, яку чіпляли збоку. Зранку, майбутня наречена свою « роботу », сорочку та скатертину відносила до коханого та швиденько поверталася додому, щоб до полудня сплести ще один вінок, який їй покладуть на голову перед вінчанням( здавна він був ознакою дівоцтва та невинності).
Також обов’ язковим весільним атрибутом було « деревце »( ялина або сосна, зрубана одним махом неодруженим юнаком). Обряд благословіння молодят, настанови та молитва і до цього часу присутні у традиційному українському весіллі. Вважалося, що саме батьки є основним провідником щасливого майбутнього молодого подружжя. Після благословіння, пара урочисто, у національних костюмах та верхи на конях вирушала до церкви, де й відбувався обряд вінчання. І тільки після цього, подружжя перевдягалось: наречена у звичну для всіх білу весільну сукню, а наречений у костюм. Але це вже зовсім інша історія!
Автор: Тетяна Матвіюк
Фото з сімейного архіву Володимира та Іванни Сорохманюк
38 ст.