дати мені, І вам покажу Його, І видам Його!” І вони
виплатили йому тридцять срібняків».
Отак і ми, за безцінь продавали батьківські скарби,
міняли їхню славу на славу підлабузників та манкуртів-
безбатченків, за жалюгі дний мізер платні відмовлялись від
їх козацької справи — боротьби за волю України.
І було зречення Петра...
«...тоді він став клястися та божитися: “Не знаю цього
чоловіка!” І заспівав півень тієї хвилі... І згадав Петро
сказане слово Ісусове: “Перш ніж заспіває півень — від
речешся ти тричі від Мене”».
Петро відрікався тричі. Ми ж — тридцять по тричі.
Зрікались Бога, Церкви, могил наших прадідів-дідів, зрі
калися «зрадника», що фундуював церкви та школи, —
гетьмана І. Мазепи, зрікалися вигнанця, що і на чужині
життя віддавав за Батьківщину, а згадували лише «як про
співучасника страшного злочину, що не доніс про ньо
го», — гетьмана П. Орлика, зрікалися нескореного торту
рами та сильного духом, що царю без остраху говорив у вічі
слова правди, — гетьмана П. Полуботка...
Зрікалися рідної мови, рідної пісні, батьківської віри,
рідної історії, власного родоводу, власного коріння.
Немає призабутої спадщини, є спадщина зречень...
І був суд у Понтія Пілата...
«І як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще
більший станеться, набрав він води, та й перед народом
умив свої руки та й сказав: “Я невинний у крові Його!”»
Подивимось на руки свої...
І були муки, і були знущання, і була Голгофа...
«І роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього.
І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а
тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед
Ним, сміялись з Нього й казали: “Радій, Царю Юдей
ський!” І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й били
по голові Його...»
Голгофи у нашого народу як верстові стовпи...
Голгофа голодоморів...
Голгофа сталінської опричини...
Голгофа фашизму...
4