Уперше ім’ я його згадано в « Реєстрі Війська Запорозького » 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем « Мартинец Хмельницького ». Основним обов’ язком старшого слуги І. Брюховецького на той час було виховання гетьманича Юрія Хмельницького, а також виконання дипломатичних завдань: навесні 1656 року він здійснив місію до Трансільванії( історична область на північному заході Румунії) з метою укладання військово-політичного союзу з князем Ракоці( цей союз мав надзвичайно важливе значення для Української держави в умовах зближення Московії та Речі Посполитої й необхідності пошуку союзника для продовження війни з Польщею). Ставлячи перед послом важливі завдання, Богдан Хмельницький водночас надавав йому широкі повноваження, запевняючи трансільванського володаря в тому, що Брюховецькому « можна довіряти, як послу нашому, вповні ». Відправа на чолі посольства до одного з європейських дворів передбачала, як мінімум, хоч би поверхове знання латини— тогочасної офіційної мови дипломатії та знайомство з канонами світського етикету. Як перше, так і друге навряд чи було б можливим у середині XVII століття за умови « низького », нешляхетського походження Брюховецького. Навпаки, це дає підстави висловити припущення, що майбутній гетьман замолоду пройшов певну науку при магнатських дворах Речі Посполитої і здобув непогану освіту. Про зв’ язки Брюховецького з Польщею свідчили в пізніші часи і його опоненти.
Існують також документальні згадки про візит Брюховецького в гетьманство Івана Виговського до двору польського короля Яна-Казимира. Проте головною для нього наприкінці 40-х— у першій половині 50-х років усе ж залишалася служба при дворі гетьмана Хмельницького. Тут він виконував певний час функції управителя гетьманськими маєтностями, а згодом займався вихованням гетьманича Юрія.
Служба Брюховецького на відповідальних посадах при гетьманському дворі, який Богдан Хмельницький плекав надії в майбутньому перетворити на один з княжих дворів Європи, свідчила про неабиякі адміністративні здібності майбутнього гетьмана, значні потенційні можливості і певне становище в тогочасному українському істеблішменті. Щодо цього досить показовим є й той факт, що посол
173