40 флоренів) та вручив султанський прапор— санджак. Інформація, надана турецькому уряду П. Тетерею, досить занепокоїла польські урядові кола. До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. Мабуть, саме тому в квітні 1671 року Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Найімовірніше, його поховали в одній з православних церков Адріанополя( зараз місто Едірне, Туреччина).
Очевидно, що Павло Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 року та Гадяцької угоди 1658 року( у першому документі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а в другому— як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями.
Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді гетьмана й до сьогодні не однозначно оцінюється як вітчизняними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямів лежить у таких, начебто контраверсійних, проблемних площинах: з одного боку, Тетеря був « вірним васалом польського короля, пропольський гетьман і т. д.», з другого— « визначним державним діячем України, хитромудрим політиком » тощо. Але на наш погляд, навряд чи можна беззаперечно приймати ту чи іншу думку. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації. І тому, за влучним висловом кримського хана, стає « королівським гетьманом, а не козацьким ».
При всіх своїх здібностях і талантах, інтелектуальному рівні гетьман Павло Тетеря в інших історичних обставинах був би видатною державотворчою особистістю. А так залишився в історії трагічною постаттю доби Руїни...