кою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину століття. Питому вагу в збірнику законів складачі приділили поземельним відносинам— основі тодішнього існування суспільства. Після Визвольної війни певний час залишалася неосвоєною або запустілою значна кількість землі. За неї в“ Правах...” зазначалось:“ Кто би себе какие грунта и угодия нажил, а оние прежде никакова владелца не имели, или би кто на пустую землю пришел и тую землю распахивал, либо лес расчищал или занял, також кому би таковая земля чрез договор и уступку либо по жребию или другим каким-нибудь правильным образом во владение досталася, и оною землею либо лесом владел бы и владеет безспорно, таковия недвижимия имения имеют бить того, кто владеет, собственния, как би купленния” 21. Коли врахувати той факт, що в наведеному уривку не ставиться практично більше ніяких умов при утриманні земельної власності( наприклад, необхідність служби гетьману чи в козацькому війську), крім фактичного перебування“ вірно набутої” землі в чиїхось руках, то можна припустити, що тим самим робився крок у процесі юридичного оформлення приватної власності. Проте“ порожня”, незаселена земля була не потрібна можновладцям. Тому кодекс передбачав надалі її“ осаживания” і відбирання у новоприбулих посполитих“ послушенства”. Причому це дозволялося робити головним чином“ духовного, шляхетского и воинского( козацького.— О. Г.) чина і звания людем, в Малой России на землях жалованних, выслуженних, купленних, дарованих, уступних, наследственних и другим правилним образом приобретенних, издревле владенних и нине владеемих.... Ці положення запозичені з Статуту,“ Зерцала Саксонського” і“ Порядку”. Але те, що вони мали місце і в реальному житті, свідчить, зокрема,“ Генеральне слідство про маєтності Ніжинського полку 1729— 1730 рр.”.
Набуваючи будь-яким засобом маєтки, старшина, шляхта, монастирі прагнули відразу отримати на них у гетьмана універсал чи у царя жалувану грамоту, які б закріплювали за ними їх спадкове право. При цьому перевага надавалася жалуваним грамотам царя як верховного сюзерена. Вони вважалися більшою гарантією, ніж гетьманські універсали, полковничі“ листи”,“ дарчі” російських вельмож.“ Права...” це фіксують так:“ Грамоти, кому духовнаго и мирскаго чина и звания людем малороссийским на достоинства, на чини, на имения недвижимие и
164