Прокурений вагон пахнув байдужими, а колись такими дужими, душами.Було б тут чим поживитись маніакальному Парфумеру.
Створити свій неповторний аромат у флаконі Життя.
Розмірений стукіт коліс. Заколисуюча увертюра.
Зайшла Вона.
Усе здригнулося й поринуло в нірвану.
Ніжність була білосніжною,пахла молоком і апельсином. Таке нетипове поєднання… Та й вона була далеко не з простих.
Її чарівне волосся, що хвилями спадало донизу, не тримало негативної енергетики,лишень накопичувало досвід. Він приходив не з часом, а завалювався, як добрий знайомий, тоді, коли не чекали.
Очі були глибокими,пізнали багато радості і смутку. Вії- довгими, як життєва дорога, брови- широкими і врозліт.
Літургійний спів колес. Зупинка.
Вона була загадковою, таємничою, як найчорніша і наймістичніша купальська ніч.
Зайшов Той ,що зцілив. Вона,така гордовита й ніжна ,лишень кинула свій погляд і поспішила повернутися до пейзажу за вікном. Урбаністичного.
Він підійшов. Сів поряд. Відкрив душу і серце. Роз'ятрені.
Пейзаж мінявся і мінився. Серце билось і боялось.
Зміни. Разючі і поступові.
На півострові Вагань цвіла самотня сакура. Дико і буйноцвітно. Хоч клімат був і не той,і вода все намагалася розмити корінь.
Сакура цвіла. Душі цвіли. Люди були в нірвані. Поїзд мчав уперед.
Уже ніяка стихія не могла розмити, розламати, викрасти, розбити ті дві Душі, що спрагло сплелись Воєдино, що їхній шлях не був колією, а існував Океаном.