Час обійматись. Гостра потреба почути свого бога у диханні вечірнього спокою. Йти слідами, що Він залишає, бачити закономірності у розташуванні ліхтарів - відмежовують етапи життя. Знати: мій бог тече терпким трунком по венах, проходить дев’ять кіл кровообігу та йде. Самота - можливість перевірити знаки. Мій бог торкається словами, гострими літерами, зашифровує найголовніше у поглядах.
Читає псалми, безсоромно замішуючи наше майбутнє на моєму минулому; гасить усі ліхтарі довкола, аби лишень блиск очей став дороговказом, світлофором, кожен колір, відтінок та смак якого означає «Іди».. але завжди повертайся. Бо ж знаєш, час розкидати каміння і час його громадити. А навіщо усі церкви, собори, хати, паркани, зупинки, вдихи, видихи, коли не чуєш свого бога? Час ухилятись обіймів.
Пам’ятаєш це відчуття абсолютного щастя? Коли темрява – лишень простір, де можна висадити насіння спогадів. Чекаєш, коли збереш себе з маленьких зафарбованих скелець: черлені, іржаві,бордові . Не бійся того, що від них пахне кров’ю –пливли солоним Солоним озером.
З насіння виростають паростки, стебла, думки – етюд тебе у багряних тонах. Уже не лякають авторські права, засухи, інші.
Ти почув свого бога у диханні вечірнього спокою, навіть нехай це буде останнім звуком.