Він йшов берегом ріки Океан,вода зливалася з розсипом піску, утворюючи в’язку та дивну масу.
Швидше б Бога та ліпити людей. Хоч і з піску, то й що? Однаково розпадуться на часточки. Золоті без тавра. Неоцінені чи неоціненні?
Подорожній тримався берега. Він приїхав відпочивати від стогону міста, оборотів зелених атракціонів…
Немов цар Атей, носив Пектораль. Трисвітню. Та його була крадена.
Хотів писати листи,виливати ніжність на штучні квіти-писав, відправляв, надихав. Але адресатом була Тиша, а сурогат не замінить оригіналу.
Тиховоде озеро цитувало класиків.
З синього безмежжя вийшла прекрасна дівчина. Вітер грав з її білою сукнею,цілував вінок з буйних квітів.
Він стояв заворожений. Вона- вилискувала лускою.
З двох стало одне.
Долаємо дилеми. Вони існують, бо ти цього хочеш.
Кожного дня приходив до озера, дихав натхненням, співав, не маючи голосу, писав без ручки.
Очі. Блакитні і скляні.
Життя мало, аби пізнати їхню глибину. Однаково. Скільки б не йшов- повертаєшся.
Час ішов. Стояв. Сидів. Але Зима тут. Вкриває золото сріблом.
Озеро поступово затягувало льодом. Природний відбір: виживе той,кому й без кисню дихається.
Для інших юннати зроблять ополонки.
Зима. Час розлуки. На годиннику, який давно йде в іншому напрямку, шістдесят одна хвилина по двадцять п’ятій.
Або повертайся до смогу міста, або дихай у вакуумі.