Коли опускаєшся низько – відчуваєш велич дерева. Не зупиняєшся, а робиш зусилля, аби піднятися. Так танцюють повіки.
У моєму саду взимку розпускаються квіти. Супроти вишні – троянда, супроти яблуні – глід, мої очі «за», твої – завжди «проти».
Квіти розпускалися зі сліз самотніх пташок, які боялися відлітати до теплих країв. Бо, хто ж знає, чи теплі ті краї, чи крижані? Комусь і у воді сухо.
Повернусь? Чи стану вічним обрисом у небі? Лише віддавши себе простору, дізнаюсь.
Уночі ми запалюємо ліхтарі. Сузір’я штучних вогнів. Під ними подорожують Лебеді, Раки, Дракони, Великі та Малі Ведмедиці. Шукають єдності, а до неба – ген, як далеко.
Холодно навколо. А що, як ця зима триватиме вічно? Як не залетить буйним стоголоссям птахів Весна у наші жили?
Не напнуться вітрила наших сподівань, усі дороги вестимуть назад. Допоки ми не дійдемо точки повернення.
А потім спробуємо усе ще раз. Під звуки запального танго.