ПРО «Я»
Незважаючи на брак наукового розуміння причин
існування «я», у нас немає ніяких підстав вважати, що
його немає. Кожен з нас ствердно відповість на питан-
ня, чи є у нього відчуття самоприсутності у власному
житті, яке не змінюється з віком - а якщо ні, це буде
приводом для підозр у розладі деперсоналізації і звер-
ненні до фахівця.
Рівень активності мозку в цілому постійний незалежно
від того, займаємося ми чимось напруженим чи роз-
слаблено відпочиваємо - він завжди працює приблизно
однаково. Під час байдикування активними стають
частини мозку, що відповідають за спогади, зв’язуван-
ня сенсорної інформації і моторних реакцій і за думки
про самого себе, - а під час активної концентрації на
чому-небудь ці ділянки, навпаки, заспокоюються. Цей
комплекс називають мережею пасивного режиму робо-
ти мозку (СПРРМ, або дефолтна система), а думки, що
відвідують нас під час її активності - незалежними від
зовнішніх стимулів. Виявилося, що під час активності
дефолтної системи люди повідомляли не про відсут-
ність думок, а про блукання розуму і перестрибування
його з думки на думку – причому всі вони не стосува-
лися заняття людини.
У буддійській традиції розум часто називають мавпою,
підкреслюючи, що занепокоєння, непосидючість і спо-
радичні скачки - його базові властивості.
Цікавим відкриттям стало те, що в такі моменти розум
випробовуваних в основному блукав по думках про
власне «я». Як я виглядаю? як проходить експери-
мент? як я сказонув? - все це потік саморефлексії,
викликаний активацією СПРРМ в моменти розконцен-
трованості.
Імовірно, СПРРМ створює відчуття «я» за рахунок по-
стійного автоматичного сортування вражень, відчуттів
і спогадів як таких, що відносяться до нас самих чи ні,
що характеризують нас чи ні, що належать нам чи ні,
вподобаних нам чи ні, і т. д. Це автоматичне відтворен-
ня створює «я» -наратив - історію, яку ми починаємо
вважати собою. У створенні цього наративу важливу
роль відіграє реакція оточуючих, яка формує нашу
самооцінку.
8
У дитинстві, коли наші уявлення про себе ще не сфор-
мовані в цілому (або в нових ситуаціях, в яких ми ще
не розробили систему оцінки), невідомо, які ми і якими
маємо бути, тому доводиться опиратися в формуванні
свого наративу на реакцію оточуючих : заохочення
або несхвалення. Заохочення дозволяє нам вчитися
бути собою так само, як вчитися взагалі будь-чому - за
рахунок вироблення дофаміну. Згодом заохочувальна
поведінка перестає приносити дофамінову стимуляцію
і перетворюється в звичку, а ми шукаємо нові стимули,
які вписалися б в нашу ідентичність і принесли б разом
з дофаміном відчуття, що ми вчинили правильно (цей
нейромедіатор також відповідає за відчуття осмисле-
ності та зв’язності вчинків).
Чому ми впевнені, що «я» реально існує
Ми переконані в існуванні якогось центру, який зв’язує
воєдино наше тіло і відчуття п’яти почуттів, наші дум-
ки, спогади і досвід, переконання, смаки і т. д. Філософ
Джуліан Баджіні пропонує порівняти уявлення про «я»
з уявленням про годинник: ось циферблат, ось стріл-
ки, ось корпус, ремінець і всілякі шестерінки - але не
думаємо ж ми, що десь є нематеріальна сутність, яка
дозволяє фізичному предмету «годинник» залишатися
цілісним? Звичайно, ні. Ми розуміємо, що з’єднання всіх
цих частинок породжує функцію - показувати час - а
разом з нею і сутність або концепт годинника.
Такий погляд на наше «я» як на функцію не заперечує,
що ми суб’єктивно відчуваємо себе як особистість, але
пропонує відмовитися від ідеї якогось незмінного «я».
Так, очевидно, що ми переживаємо це відчуття, але
також очевидно, що конкретного предмета, який ми
називаємо «я» і який, як і все в цьому всесвіті, скла-
дається з матерії, нехай навіть дуже тонкої, - немає. А
тому не відчуття, емоції, думки і досвід нанизуються на
це «я» - а, навпаки, унікальний набір психофізіологіч-
них процесів породжує унікальне відчуття «я». Ви-
лучіть з цього рівняння хоча б один елемент - напри-
клад, пам’ять - ось і немає більше вашого колишнього
«я». Дехто умоглядно оскаржує погляд на особистість
як на функцію, яка виникає в мережі елементів, але це
важко зробити, спостерігаючи за хворими деменцією
- хворобою мозку, яка розбирає цю мережу і пропонує
філософам пошукати особистість в руїнах, що лишили-
ся.
Будда порівнював систему нашого «я» з образом коліс-
ниці, що мчить: її концепція виникає тільки тоді, коли
колеса, платформа, ярмо, візник і коні об’єднуються і
діють як одне ціле.
Взяті окремо або звалені в купу, вони не стануть
колісницею, але і колісниці як нематеріальної сутності,
яка об’єднує частини, не існує. Не можна сказати, що
колісниці не існує взагалі, але і не можна сказати, що
вона існує як щось об’єктивне - це результат роботи
суми частин. Самі по собі наші спогади, сприйняття,
емоції чи думки не є нашим «я», але - взяті в певному
динамічному співвідношенні - вони народжують у нас
відчуття унікального суб’єктивного існування.
9