формування практично незалежної від місцевого управління великої земельної власності під егідою царської корони. Безпосередньо в ньому йшлося: « Хотя в указе его императорского величества пришлого 1727 года из Сената отправленном, писано: что в Малой России великороссийским персонам грунтов, хуторов, мельниц и прочих недвижемых вещей не покупать, и которые купили, тем всем взяв свои деньги уступить; однакож его императорское величество соизволяя, чтоб продажа во всей Российской империи маетностей и прочего недвижимого была свободна, указал: как великороссийским( кроме иноземцов) в Малой России, так и малороссийскому народу в великороссийских городах всякие недвижимые имения покупать и продавать невозбранно » 64. Зрозуміло, що в реаліях тогочасного життя російський капітал за своїми масштабами, потенціалом і захищеністю набував першорядні можливості й прерогативи.
Надалі процес інкорпорації Української держави Московією пішов прискореними темпами. При цьому чиновники останньої все чіткіше перебирали на себе повноваження старшинської адміністрації при вирішені територіальних суперечок як у межах Гетьманщини, так і на прикордонні України, Російської імперії та Речі Посполитої.
Зі смертю Д. Апостола 17( 29) січня 1734 р. Анна Іванівна знову заборонила, точніше « відклала » на невизначений термін, вибори нового володаря булави, передавши його функції так званому Тимчасовому правлінню на чолі з генерал-ад’ ютантом, полковником кінної гвардії, князем Олексієм Шаховським. До керівництва установою також увійшли: двоє з « великоросіян » і троє з « малоросійської » генеральної старшини( призначений обозний Яків Лизогуб і ще двоє, « которые по благоизобретенію назначены будут »). Імператрицею формально предписувалось: « им быть в заседаніи в равенстве; а сидеть на правой стороне великороссійским, а на левой малороссійским, и
32
64
Там само. – С. 80.