Особливим лібералізмом відзначалося ставлення Центральної Ради до євреїв. Єврейська національна автономія була впроваджена й урядами інших держав, що постали на уламках Російської імперії – Литви, Латвії, Естонії і Білорусії. Однак, як писав один із лідерів сіоністського руху та член Центральної Ради Соломон Гольдельман,
“ коли порівняємо національні досягнення жидівської меншости у тих країнах з обсягом, компетенцією, практичною працею, а, зокрема, з формально-конституційним станом жидівської автономії, то переконаємося у виключній оригінальності автономного статусу жидівської меншости в Україні, у зразковому характері цього статусу. Національно-конституційний стан, створений законом про національно-персональну автономію жидівської меншости в Україні, стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні, і є визначним і неповторним явищем у спробах урегулювання міжнаціональних стосунків в багатонаціональних державах”.
Перший досвід впровадження національно-персональної автономії в Україні не був абсолютно позитивним. Щонайголовніше, він не приніс Центральній Раді бажаної лояльності національних меншостей. Під час битви за Київ більшість російских і російськомовних міщан формально дотримувалася нейтралітету, хоча їхні симпатії – в одних з соціальних, в інших з національних мотивів – перебували на стороні не української влади, а більшовиків. Коли ж Центральній Раді під натиском війська Муравйова довелося покинути Київ і переїхати до Житомира, у її складі не виявилося жодного представника національних меншостей.
9 лютого 1918 р. більшовицькі частини вступили у столицю України і розпочали масовий терор проти жителів міста. Лише в одному Києві більшовики знищили до 5 тис. чол. Було страчено кожного, у кого при арешті знаходили червоний квиток – посвідчення українського громадянина. Масові страти відбувалисьна всій окупованій території.
Перша більшовицька влада не залишила тривалого сліду в Україні. Її підтримували певні категорії промислових робітників, частина демобілізованих солдатів та селяни тих районів, які не знали її ближче – села, які хоч раз відвідали червоні загони, ставали антибільшовицькими. Більшовики на своєму досвіді зазнали впливу того ж самого фактору, що й перед ними Тимчасовий Уряд і Центральна Рада, а власне – нестійкість і легку мінливість політичних симпатій українського населення.
Тому коли згідно умов Берестейського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили на Україну, вони не зустріли на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня 1918 р. австро-німецькі частини ввійшли у Київ, а до кінця квітня контролювали майже всю Україну.