учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотували референдум), зате 80 % виступило за зміцнення державної суверенності України.
Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен посвоєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового союзного договору за формулою“ сильний центр – сильні республіки”, то Кравчук й українські“ націонал-комуністи” віддавали перевагу другій половині цієї форми(“ сильні республіки”), не бачачи необхідності у збереженні сильного центру.
Весною-літом 1991 р. у балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення“ націонал-комуністичного” крила, фактично перестала існувати“ група 239”. У березні 1991 р. Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, які на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’ їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21-23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих(“ ВОСТ”). Спілка, складена в основному з робітників, включила у своє керівництво національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.
Нові політичні зміни означали не так зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява“ націоналкомуністичного” крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські“ націонал-комуністи” наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що виломалися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР( приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися).
Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якщо б на це літом 1991 р. не склалося декілька обставин. Але не значить це, що Україна булолише пасивним спостерігачем – насправді, в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 р. практично перебрав владу у реґіоні. Подібно у самому Київі опозиція мала за собоювладуу місті, а на“ республіканському рівні” спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частину старої номенклатури мусіла відійти від влади. До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’ єднувала одне – недовіра а то й ворожість до центру.