Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 215

наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою
соціальною базою.
Але його потенційні можливості були чималими. З 1960 по 1972 рр., у тих чи інших
видах дисидентської діяльності (виявлення відкритого невдоволення режимом шляхом
підписання петицій й листів протесту, видання й розповсюдження самвидаву, участі в
неофіційних зібраннях, демонстраціях і т.п.) в Україні взяло участь 942 людей. За своїм
географічним розмахом дисидентський рух охопалював майже всю територію Української РСР.
При цьому кількість дисидентів зі Сходу перевищувала чисельність галичан – певна ознака
того, що український дисидентський рух мав дійсно український характер. У його
національному ск ладі виразно переважали українці (77,2%). Росіяни представляли лише 0,5% –
надто мало у порівнянні з їхньою часткою серед загального населення (бл. 20%); це дозволяло
припускати, що російська меншина, як привілейована національна група, менше проявляла
схильності до протестаційної діяльності. 9,9% припадало на інші національності, в основному –
на євреїв і кримських татар (щодо 12,4% бракувало даних про їхню національну
приналежність). Високе представництво тих національностей, які були найбільш обмежені у
своїх національних правах (українців, євреїв та кримських татар) при порівняно слабій
заангажованості росіян виразно показувало, що гравітаційним центром дисидентського руху в
Україні було національне питання 6 .
Особливо обнадіючим був той факт, щодисидентський рух в Україні був в основному
міським явищем й охоплював головним чином найбільш освічені й соціально мобільні верстви
населення. У випадку можливого краху системи цей рух мав потенційні шанси змобілізувати
під свої лозунги велике число людей і водночас забезпечити їх достатньо софістикованим
керівництвом.
Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно
проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв’язки з московськими
активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу “Хроника
текущих событий”. Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали
видавництво свого власного журналу “Український вісник” (до моменту “великого погрому”
появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-
Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із
провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист –
одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.
6
Krawchenko B., Carter J.A. Dissidents in Ukraine before 1972: A Summary Statistical Profile // Journal of Ukrainian
Studies. Vol. 8. N 2 (Winter 1983). P. 85-88.