вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’ язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову.
На них була спрямована хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Письменникам, поетам і літературним критикам роз’ яснювали, що“ партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників”, що в прозі перевага має бути надана публіцистиці, і що особливий наголос треба ставити на висвітлення“ взаємозв’ язків” і“ взаємодії” радянських народів та їхніх літератур.
У 1973-1974 рр. партійна критика літератури набрала масового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.
Наслідком розгрому української літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших представників. Організаторам й виконавцям репресій йшлося про зведення української літератури до стану“ неповної культури неповної нації” – стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 рр. не було написано жодної п’ єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.
Кількість книжок, яка видавалася наприкінці 1970-х роках українською мовою, упала до рівня середини 1920-х рр., тобто до рівня переддня“ українізації”. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських й українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно статистичних даних ЮНЕСКО, у 1970-х рр. серед десяти найбільших слов’ янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок( трохи більше, як двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою( 88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце( останнє місце з показником 58,9 займали білоруси.
Відповіддю читачів і частини літераторів на“ опартійнення” літератури був пасивний опір. Тисячі копій книжок, які були високо оцінені критиками згідно нових партійних вимог, залишалися нерозпроданими – читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників й поетів або взагалі вмовкли, або вдалися до перекладів світової літератури.
Перемога партійної лінії виявилася Пірровою перемогою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від кіл інтеліґенції. Це привело до певної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Перш за все, були усунуті найбільш одіозні