в Україні, він мусив наполягати— й через свою глибоку відданість релігії, й через традиційні тертя між християнством і ісламом,— щоб вони не стояли в українських містах. Зрештою, ця умова показує, наскільки важливим і складним було в Орликових відносинах із Портою питання релігії, тому розглядати ці відносини тільки з погляду практичної політики було б надмірним спрощенням.
Показником релігійних інтересів гетьмана було прохання, аби Порта визнала Константинопольського патріарха номінальним головою православної церкви в Україні. Цей пункт повторював не лише бажання, висловлене в « Бендерській конституції », але й відбивав прецедент, установлений у Дорошенковому договорі з турками 1672 р. Логіка цього прохання була така: якщо Україна має укласти політичну угоду з Портою, то патріарх Константинопольський чи Єрусалимський— а не Московський— має здійснювати в Україні церковну владу. Орлик, палко захоплений цією ідеєю, встановивши тісні особисті стосунки з Константинопольським патріархом, досяг таких успіхів у цій справі, що, як стверджував царський посол у Константинополі Шафіров, Єрусалимський патріарх « уже був призначений козацьким патріархом » 11. Повідомлення Шафірова грунтувалося на непідтверджених чутках, які поширювалися в той час в османській столиці. Але вже сам факт, що такі чутки мали місце, показує, наскільки наполегливими були гетьманові спроби вивести українську церкву з-під влади Москви.
Нарешті, цікаво відзначити, що гетьман не повторив прохання, з яким він 1711 р. звертався до татар,— про визнання його влади над донськими козаками. Можливо, негативна реакція Девлет-Гірей розохотила Орлика ставити це питання знову. Ймовірно також, що причиною були катастрофічні наслідки походу 1711 р., в якому з планів на співпрацю між запорожцями та донцями нічого не ' вийшло. Але й без цього пункту завдання делегації, що вирушила до Константинополя, було нелегким. А коли делегація вже наближалася до столиці, в турецькому уряді сталися важливі зміни, які це завдання ще більше ускладнили.
Через зволікання царя з виконанням умов Прутського договору, агітацію агентів Карла XII проти Мехмета Балтаджі та протидію його особистих суперників, 20 листопада великого візира було усунуто з посади. Його наступником став колишній яничарський ага Юсуф-паша12.‘ Хоча усунення Мехмета Балтаджі, можливо, принесло Карлові XII велике особисте задоволення, воно не дуже поліпшило його становище, бо нового великого візира не можна було зарахувати до друзів шведського короля та його польських союзників.
87