(стаття XX), з тим щоб «одна отара могла бути під одним
пастухом». Це прохання цікаве в декількох аспектах. Воно не
тільки вказує, що на початку XVIII ст. козаки і в Україні, й на
Дону вважали російську систему врядування спільною загро
зою їхньому способові життя (тобто знаменитим козацьким
правам і привілеям), але також відбиває усвідомлення ними
потреби об’єднатися перед цією загрозою. Наприклад,
1804 р. Мазепа писав Г. І. Головкіну: «як ворон воронові ока
не виклює, так і козак на козака дуже наступати не буде»13.
Варто також відзначити, що Мазепин наступник уважав
однакові суспільні форми-достатньою причиною, аби пошири
ти владу українського гетьмана на донських козаків.
Остаточний текст українсько-татарської угоди 1711 р.,
який зберігся лише в татарській версії, показує, що' не всі
українські побажання були прийняті. Проте ця редакція,
очевидно, влаштовувала Орлика та його колег, бо вони часто
покликалися на неї як на обов’язкову версію договору14. Ос
новні положення угоди між українськими емігрантами і
кримським ханом були такими:
ііід жодним приводом не може бути завдано шкоди
українським і запорізьким козакам та їхнім родинам. Вони
повинні мати змогу жити згідно з їхніми давніми звичаями,
правами та привілеями;
у дипломатичному листуванні нинішнього гетьмана слід
величати так, як колись Хмельницького;
козаки мають право мешкати, рибалити й полювати на тих
теренах, де вони віддавна це робили;
козаки мають право на свободу релігії, і їхнім церквам не
повинно завдаватися будь-якої шкоди.
Ту частину договору, що регулювала їхні загальні відноси
ни з козаками, татари завершували словами: «Коротше, дозво
лити їм [козакам] бути вільним народом і вільним краєм»15.
Одначе татари відмовилися взяти будь-які конкретні зо
бов’язання щодо тогочасної політичної ситуації. Справді, по
рівнюючи перелік козацьких побажань з остаточним текстом
угоди, бачимо, що всю групу нетрадиційних умов повністю
вилучено. Стосовно планованого походу проти росіян зробле
но лише загальну заяву, мовляв, союзники мають допомагати
один одному проти спільного ворога й об’єднуватися в укла
денні миру та веденні війни. Угода закінчувалася святенниць
кою фразою: «Кожен, хто має мудрість, визнає цей договір за
справедливий [і] створений із Божою поміччю»16.
Те, що не ввійшло до остаточного тексту договору, викли
кає такий самий інтерес, як і те, що ввійшло. Вилучення
татарами всіх нетрадиційних положень можна певною мірою
пояснити їхнім природженим традиціоналізмом. Були також
73