Р озд іл 5
Козацький князь
За кілька хвилин до полудня з жовтня 1926 року під Червоним корпусом Київського університету зупинилося авто з урядовими номерами. З машини вийшов літній чоловік з довгою сивою бородою і відчинив двері жінці. Він помахав рукою натовпу, що зібрався його привітати. Цей жест зустріли оплесками: глядачі, здебільшого студенти, кілька годин чекали на появу бороданя. У натовпі панувала святкова, радісна атмосфера. « Такий же, старий, енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають »,— сказав середніх років чоловік сусіду-студенту. « А ви що, колись його знали?»— спитав студент. « Та... було, молодий чоловіче, все було...»— встиг відповісти чоловік до того, як натовп підхопив їх і поніс до дверей університету. Цим студентом був Григорій Костюк, майбутній літератор і редактор, після Другої світової війни він емігрував у Сполучені Штати і описав цю сцену у спогадах. Його випадковий співрозмовник— Володимир Чехівський, прем’ єрміністр уряду незалежної України в 1918-1919 роках, один з лідерів Української автокефальної православної церкви у двадцятих роках. А людина, яку так палко вітали київські студенти,— Михайло Грушевський, найвидатніший український історик XX століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року112.
Вся ця сцена біля дверей Київського університету мала вйкликати у Грушевського дежа вю. Востаннє київський натовп вітав його дев’ ять років тому, в революційному сімнадцятому. Тоді 51-річний Грушевський щойно повернувся з Росії, куди його заслали під час
112 Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання: Спогади.— Едмонтон: КІУС, 1987.— Кн. і.— С. 186-189.
П О