К родным истокам прикоснись
’ ’
ТРИ МОРЯ І ДВА ТИСЯЧОЛІТТЯ
ЯК ГРЕКИ НАДАЗОВ’Я СТВОРИЛИ НОВУ БАТЬКІВЩИНУ В ДОНЕЦЬКИХ СТЕПАХ
Г
реки Надазов’я пам’ятають про кожну зі своїх батьківщин:
від долин Пелопоннесу та Анатолії до схилів Кримських гір.
Ця пам’ять щоразу дає їм змогу відтворювати
майже стертий образ себе. Попри минулі скруту, депортації
та розстріли. Попри сучасну розділеність агресією Росії.
Саме про це йде мова у репортажі, опублікованому у свіжому номері
журналу «Локальна історія».
сил. Грецькі, вірменські та інші християнські
поселення займалися скотарством, вирощува-
ли злакові культури, овочі та фрукти. Звернен-
ня Ігнатія, митрополита Готсько-Кафайського,
до російських вельмож розв’язало Петербургу
руки. З’явилася реальна нагода підірвати еко-
номіку Кримського ханства. Російська сторона
в особі генерала Олександра Суворова почала
готувати операцію-виселення кримських хрис-
тиян із Криму.
— Ігнатій не хотів переселення. Він просто
прохав про захист. Але оскільки рішення росій-
ської влади було невідворотним, він пішов зі своїм
народом, — Олександра Проценко-Пічаджи каже,
що греки Надазов’я митрополита часто порівню-
ють із Мойсеєм.
Наприкінці липня 1778 року із грецьких, ві-
рменських, грузинських і валаських селищ і квар-
талів Криму вийшли перші переселенці. Так по-
чалася перша депортація населення півострова.
Вона тривала два місяці. Російські писарі, які ре-
єстрували усіх кримчан, що пройшли тоді через
Перекоп, нарахували 31 098 осіб. Із них 18 335
були греками, 12 383 — вірменами, решта — гру-
зинами та валахами.
ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА
Й ЗЕМЛЯ НЕОБХІДНА
Спершу російська адміністрація мала намір
оселити кримських греків між річками Самара
та Вовча, неподалік сучасного Павлограда. Од-
нак колоністи не бажали жити на цих землях.
Тому зимували в дорозі. Лише 1779 року грецькі
із міфів про створення Маріуполя. За словами го-
лови організації, російська адміністрація планува-
ла створити повітове місто для кримських греків.
На картах 1778-го можна знайти назву Павлівськ.
Це місто мало бути розташоване на правому бере-
зі гирла Кальміуса. Саме там, де колись була най-
східніша сторожа запорозьких козаків.
Олександра Проценко-Пічаджи не заперечує її
існування. Вона розповідає, що сторожі на момент
приходу греків не було. Як і не було Павлівська. Це
«потьомкінське поселення», яке обіцяла російська
влада, але втілили в життя вже греки. Тож Феде-
рація грецьких товариств України наполягає, що
Маріуполь заснували кримські греки-переселенці
1780 року.
Місто стало центром Маріупольського повіту
Азовської губернії (пізніше — Катеринославської)
і столицею грецької автономної округи. Її створе-
но одразу після того, як Катерина ІІ подарувала
Жалувану грамоту грекам Надазов’я. Документ
визначав пільги, які російські правителі обіцяли
грецьким колоністам.
У Маріупольському повіті протягом 10 років
могли селитися лише греки. Кожна родина тут мо-
гла отримати 30 десятин землі та посівний матері-
ал. Жителів повіту звільняли від сплати податків
і служби в російській армії. Їх міг судити тільки
місцевий грецький суд.
— Був навіть випадок, коли в перші роки піс-
ля переселення грецький суд розглянув прохан-
ня поселенців із Сартани повернути їх до Криму.
Звісно, цього ніхто не дозволив, — каже Олексан-
дра Проценко-Пічаджи.
За місцевими легендами, митрополит Ігнатій
Культурний центр ФГТУ.
— Ми не з Константинополя і не з Рима. Нещо-
давно прийшли результати дослідження із київ-
ського інституту етнології. Наше селище заснува-
ли вихідці з Мілета — міста, що існувало на сході
Малої Азії, — Іван Арабаджі дістає аркуш паперу
із двома легендами, що записані зі слів старожилів.
Обидві розповідають про одну назву — «Ялта».
Згідно з першою, від візантійських берегів від-
пливло судно із грецькими колоністами. Вони шу-
кали за Чорним морем нової землі та кращої долі.
Плавання видалося складним, проте одного дня
на горизонті з’явилися гори.
«Γιαλος!» («Ялос!» — «Берег!»), — крикнув
хтось на судні. Це були землі Криму. На них ман-
дрівники заснували своє поселення. І назвали
його найціннішим після важкої мандрівки словом
«Яліта» — «Прибережне».
За десятки століть по тому інші грецькі пересе-
ленці вибирали назву своєму селищу на узбереж-
жі Меотиди (Μαιώτιδα; Азовського моря). Серед
них були вихідці з дев’яти кримських сіл: Яліти,
Верхньої та Нижньої Агутки, Марсанди, Магара-
ча, Нікіти, Бююк-Ламбату, Кучук-Ламбату й Мі-
ларія. Кожен відстоював власну назву. Тоді слово
взяв святий отець, який прийшов із греками до
диких прикальміуських степів:
«Крим для нас — море та гори. Тут гір немає.
Але є море, що завжди нагадуватиме нам про бать-
ківщину». І запропонував назвати селище Ялітою.
Майже одночасно з Ялтою на південно-східно-
му краю колишніх земель Війська Запорозького
виникло ще 21 поселення греків-румеїв та гре-
ків-урумів. Більшість із них повторювала назви
«предків», розташованих у Криму.
ПЕРША ДЕПОРТАЦІЯ З КРИМУ
Μαριούπολη-Маріуполь — на ці два напи-
си натрапляємо на в’їзді до столиці донецького
Надазов’я із заходу. Їх встановили торік. Голо-
ва Федерації грецьких товариств України Олек-
сандра Проценко-Пічаджи розповідає, що так
місто нагадує про своє походження. Сучасний
Маріуполь заснували греки із Криму. І ті, хто по-
вторює їхній шлях до міста із заходу, пересвідчу-
ється у цьому.
Між цими написами височіє фігура митро-
полита Ігнатія Маріупольського. Це третій йому
пам’ятник у місті. Один із них встановлений на
території штаб-квартири Федерації грецьких то-
вариств України.
— Про митрополита було чимало неприємних
розмов, але його канонізували. Ігнатій звернувся
до Катерини ІІ із проханням захистити кримських
православних від утисків із боку мусульман.
Бо ж саме тривали російсько-турецькі війни, —
розказує Олександра Проценко-Пічаджи.
За її словами, звернення митрополита стало
для російської імператриці приводом розпочати
давно сплановану операцію.
1774 року Російська та Османська імперії під-
писали Кючук-Кайнарджийський мирний договір,
за яким Росія остаточно закріпила за собою землі
Північного Надазов’я.
Кримське ханство здобувало незалежність від
Османської імперії. Російська корона посадила на
трон нової держави свого ставленика Шагін-Ґірея.
Рада високопосадовців — диван — при ньому піз-
ніше попрохала російські війська залишитися на
Кримському півострові.
Дослідниця історії греків України Анна
Гедьо зазначає, що це не сподобалося крим-
сько-татарським елітам, які бажали зберігати
зв’язок з Османською імперією. За таких умов
Російській імперії було важливо зруйнувати
всі канали залежності Кримського ханства від
турецьких покровителів. Неісламське населен-
ня півострова було основою його виробничих
Тетяна Богадіца –
директорка Музею історії
та етнографії греків Приазов’я.
поселенці отримали землі від гирла річки Берди
на північ до витоків річки Вовчої, і від неї — на
схід до річки Кальміус і далі — на південь аж
туди, де вона впадає в Азовське море. Це була
територія найсхіднішої паланки Війська Запоро-
зького — Кальміуської. Від часу, коли Катерина
ІІ зруйнувала останню Січ 1775-го, ці землі були
майже безлюдними.
— У дорозі втратили багатьох людей через хво-
роби й необлаштованості. А коли вже прийшли на
призначене місце, люди зводили прості землянки,
покривали їх соломою, щоби якось пережити пер-
ший рік, — розповідає Олександра Проценко-Пі-
чаджи.
Коли я запитую, як так сталося, що греки за-
снували на місці козацької станиці Домаха своє
місто, вона відповідає, що із цим пов’язаний один
Румейська поетеса
Анна Сагірова , смт Ялта.
прямував до Надазов’я інкогніто, адже боявся
народного гніву за згоду на переселення. Але він
став лідером греків і на новій батьківщині при-
ймав звернення про проблеми, контролював спо-
рудження осель та облаштування сіл.
Згодом здобув визнання і від російської вла-
ди та релігійної спільноти. Митрополит Готсько-
Кафайський, єпископ Вселенського патріархату
Константинополя, отримав від синоду Російської
православної церкви звання архієрея. У 1997 році
Українська православна церква Московського па-
тріархату канонізувала митрополита Ігнатія Ма-
ріупольського.
Перший перепис населення Маріупольського
повіту провели 1781 року. Згідно із ним, там про-
живало 14 483 осіб. Майже 4 000 не побачили зем-
лі, за якою йшли із Криму.
«Эллины Украины», 8 - 9 я стр., август 2019 г.
На перший погляд у Маріуполі мало що нагадує про його зв`язок із греками.
Однак нині у місті є чимало написів новогрецькою мовою
та культурні фестивалі.
УСЕ СВОЄ — ІЗ СОБОЮ
— Цією бричкою одна із сартанських родин
переселялася із Криму. Нам пощастило, що її по-
тім не вико-
рис товува ли
за призначен-
ням — звід-
си їла скоти-
на. От змогли
поповнити
колекцію, —
директорка
Сартанського
краєзнавчого
музею Тетяна
Богадіца по-
казує експо-
нати, які жи-
телі її селища
привезли ще
із Криму. Та-
ких тут вкрай
мало.
Поряд
з
експозицією
про умови пе-
реселення гре-
ків із Криму
на чверть сті-
ни намальова-
на панорама
надазовського
степу.
— Це Сартана до приходу греків. Голий степ.
Поставили будинки із глини, накрили очеретом.
Заснували село одночасно із Маріуполем. Так і пе-
резимували. Лише згодом сюди почали привозити
вапняк і зводити кам’яні хати, — розповідає Тетя-
на Богадіца.
У Сартані живуть греки, які володіють руймей-
ською мовою. Це середньовічний варіант грецької
мови, якою спілкувалися у Візантії. Звідси й само-
назва — рωμαίοι (ромей — римлянин). Попри це,
назва їхнього селища має кримськотатарське по-
ходження — sarı tana, жовтий бик. Як і в одно-
йменному селі у Криму, греки надазовської Сарта-
ни продовжили займатися скотарством.
Надазовська Сартана розрослася у велике се-
лище. Сьогодні його населення становить майже
11 тисяч осіб. У радянські часи воно навіть стало
центром району, поки не увійшло до складу Марі-
упольської міської ради. Ще наприкінці минулого
століття у Сартані можна було нарахувати 8-10 ве-
ликих отар овець.
— Вівчар із нашого села — дядя Толя. Він помер
у 102 роки. Тепер у нас великих отар нема. Може,
1-2 невеликі залишилися. Але для них уже й нема
великих пасовиськ, — пояснює Тетяна Богадіца,
показуючи фото вівчаря.
Натомість предки-ялтинців завжди жили біля
моря. Відповідно, їхнім споконвічним промислом
було рибальство. Цю справу вони продовжили і
на новому місці. Засноване 1780-го, це село вже
на початку ХІХ століття мало 16 рибних заводів,
22 млини, 10 торговельних лавок. Із 808 осіб у рік
першого перепису на 1860-й тут проживало вже
2 173 людей. На початку ХХ століття у селі збуду-
вали перший в окрузі паровий млин. Сьогодні із
понад 5 тисячами жителів — це одне із найбіль-
ших селищ Азовського узбережжя Донеччини.
— Наше село завжди було заможним. Ні, люди
не жили багато, не мали великих хат і щоденно
нового одягу. Це означає, що вони не голодува-
ли. І таке давалося важкою працею. Із розповідей
старших я розуміла, що мої предки не знали ночі,
ставали до роботи і в спеку, і в хурделицю, — роз-
повідає жителька Ялти Анна Сагірова.
На зламі XVIII-XIX століть греки, яких депорту-
вали із Криму, дали степам Надазов’я нове життя.
У другій половині ХІХ століття усі пільги
грецького населення вже Катеринославської гу-
бернії було скасовано. І до цих колонізованих
районів почали з’їжджатися люди не лише з усі-
єї Російської імперії, а й з усієї Європи: архітек-
тори, інженери, купці, пролетарі. Маріуполь із
центру грецького повіту перетворився на промис-
лового гіганта. Однак досі Надазов’я залишається
основним аграрним районом Донецької області.
Цю основу заклали кримські греки.
РОЗСТРІЛЯНЕ НАРОДЖЕННЯ
На зламі ХІХ-ХХ століть греки й далі продо-
вжували бути найчисленнішою етнонаціональ-
ною групою у Маріупольському повіті. Однак роз-
виток металургії та інших видів промисловості
на південному заході Катеринославської губернії
підважив їхні позиції. Модерне ХХ століття при-
несло надазовським грекам чимало можливостей
для розвитку власної культури та пробудження
національної свідомості. Але цей процес повсяк-
час супроводжували смертельні випробування.
Закінчення стор. 10