Наприкінці серпня його призначили губерніяльним комісаром Чернігівщини. Дещо пізніше, згадуючи про той час, Д. Дорошенко писав: « Революція 1917 року вскрила всю підсвідому, органічну « нереволюційність » моєї вдачі, моєї психіки. Спочатку непомітно для інших я в революції грав уже здержуючу роль, був фактично контрреволюціонером і всі свої високі посади в новій пореволюційній ієрархії використовував не для « углубления революции », а для її загальмування: революцію я стрів без ентузіазму; із самих перших днів мене охопило пророче передчуття чогось страшного, але ніколи було віддаватись почуттям ». З переїздом до Чернігова, за словами Д. Дорошенка, « більше на службі в « українській революції » він не був.
Після гетьманського перевороту 29. IV. 1918 р. повернувся до Києва. Був єдиним представником УПСФ в уряді Української Держави. На. посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Виступаючи посередником між П. Скоропадським і Українським національним союзом, до якого входили представники соціалістичних партій, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. У жовтні 1918 р. в Швейцарії провадив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР— професор української історії Кам’ янець-Подільського університету.
З 1920 р. перебував на еміграції. Активний діяч українського гетьманського руху. Протягом 1921— 1951 рр.— професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Професор Карлового університету в Празі( 1926— 1936), директор Українського наукового інституту в Берліні( 1926— 1931), професор Варшавського університету( 1936— 1939). Президент Української вільної академії наук( 1945— 1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі( 1947— 1950). Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, зокрема « Нарис історії України »( ч. 1— 2, 1932— 1933), « Історія України. 1917— 1923 »( ч. 1, 1930; ч. 2, 1932), « Огляд української історіографії »( 1923), « Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу »( 1940). Окремі дослідження присвячені М. Костомарову, П. Кулішу, В. Антоновичу то ін. Залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також « Мої спогади про давно минуле. 1901— 1914 »( 1949), « Мої спогади про недавнє-минуле. 1914— 1920 »( 1923— 1924).
Помер і похований у Мюнхені.
РАГОМИРЕЦЬКИЙ Антін Григорович( 1887, Київ—?)— політичний діяч, робітник; член Центральної Ради і Всеукраїнської
Д ради робітничих депутатів.
Народився у робітничій сім’ ї. Навчався самостійно. У партійній анкеті 1925 р. писав: « Освіти немає— самоучка ». З дитячих років працював у столярних майстернях учнем, із 1898 р.— столяром.
У 1906 р. політичні переконання привели його до УСДРП і профспілкового руху. Був одним із провідників Спілки деревообробників. У 1907— 1915 рр. працював столяром на найбільших київських підприємствах— Південно-Руському заводі, в залізничних майстернях. За політичну діяльність 1915 р. був засуджений Київським окружним військовим судом до 5-річного ув’ язнення і до
88