із 1902 р.— член Одеського окружного суду. Належав до Одеського юридичного товариства. Водночас з юридичною практикою викладав теорію права, державне право, російське цивільне право у класичних гімназіях, займався науководослідницькою працею.
Ще з 80-х років почав брати участь в українському громадському житті, друкувався спочатку в « Зорі », потім в « Українській хаті », « Літературно-науковому віснику », « Украинской жизни », « Світлі » та ін. На Всеросійському археологічному з’ їзді у Чернігові виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви « Україна ». Широкого розголосу, зокрема й за кордоном, набула його праця « Німецька колонізація на Україні », видана українською( 1913) та російською( 1914) мовами. Його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства.
Спроби українського вченого втілити в життя власні правові погляди спричинилися до чималих неприємностей, зокрема до трьох жандармських політичних обшуків( останній 1909 р.). « Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського совітника,— писав С. Шелухин в своїй автобіографії,— я через мою любов до рідного краю не міг на Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів ». Він був одним із засновників Одеського товариства « Просвіта », головою Одеської української громади, членом місцевої організації Товариства українських поступовців.
Із вибухом революції активно поринув у національно-визвольний рух, став чільним діячем Української радикально-демократичної партії( з червня 1917 р.— УПСФ). На Всеукраїнському національному конгресі його обрали до Центральної Ради від Одеси( територіальне представництво). На початку революції в Одесі, де серед українських діячів були особливо сильні самостійницькі тенденції всупереч гаслам федералізму й автономії, утворився Український революційний керівничий комітет. До його складу увійшли представники всіх українських партій і угруповань. Головою комітету було обрано С. Шелухина. Комітет провадив активну самостійницьку пропаганду й зумів підпорядкувати своєму політичному впливові чимало військових частин, пізніше українізованих.
На початку грудня 1917 р. С. Шелухин очолював в УЦР позапартійну фракцію самостійників. Він активно працював над історично-правовим обгрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва. Як голова фракції самостійників, С. Шелухин декілька разів виступав на Восьмих Загальних зборах УЦР, різко критикуючи федералістів та наголошуючи на тому, що Україна не є частиною федерації, оскільки федерації не існує. Він брав участь у дебатах з приводу Берестейського миру, підкреслюючи, що « так звані народні комісари », притримуються тієї самої політики стосовно України, що й царський уряд. « Головне горе,— зазначав С. Шелухин,— що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні! Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі ».
Наголошуючи на потребі визнання самостійності України, С. Шелухин зазначав: « У Переяславі ми заявили, що « волимо під царя восточного ». Значить під кого ми йшли? Під царя, а не під народ. Царя скинули, і під ким ми? Ні під ким! От якби ми одразу стали були на такий грунт, то тоді б з нами рахувалися і Франція, і Англія, і інші держави. Тут меншості кажуть нам про Інтернаціонал, але вони забувають, що для того, щоб мати « Інтернаціонал », треба спершу, щоб був“ націонал”».
192