Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник Diiachi_Ukrainskoi_Tsentralnoi_Rady_Biohrafichnyi_ | Page 120
П УЦЕНКО Іван Митрофанович (1864—-25.111.1919) — громадсько-
* "політичний і військовий діяч; член Центральної Ради і Українського
генерального військового комітету.
Народився на Одещині. За сімейною традицією обрав професію військового лікаря.
Освіту здобув на природничому факультеті Петербурзького університету та у
Військовій академії. Служив в Одеській військовій окрузі військовим лікарем. Був
діяльним членом місцевої української громади, працював у товариствах «Просві
та» й «Українська хата». С. Шелухин писав, що «І. Луценко лікарською практи
кою перед війною заробляв коло 10.000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а
решту витрачав на українські справи». Із заснуванням в 1902 р. Української
народної партії І. Луценко очолив її одеський осередок, згодом став членом
Братства самостійників.
Після Лютневої революції був обраний членом Українського революційного
керівничого комітету в Одесі. Від Одеської української громади І. Луценко вітав
Всеукраїнський національний конгрес, на якому його обрали членом УЦР (тери
торіальне представництво). Створення у Києві 16.III.1917 р. Українського військо
вого організаційного комітету та Українського військового клубу ім. гетьмана
П. Полуботка дали поштовх процесові творення українського війська. У Одесі
акцію формування українських військових частин очолив І. Луценко, який був
ініціатором створення та головою Одеської української військової ради, обраної
українцями-військовослужбовцями Одеської військової округи, Чорноморського
флоту та Румунського фронту. Установчі збори ради, які відбулись 26.IV.1917 р.,
мали виразне самостійницьке спрямування. Було заявлено про організацію
Одеського українського військового коша.
І. Луценко репрезентував Українську військову раду в Одеському повітовому
громадському комітеті, а також на трьох Всеукраїнських військових з’їздах. На
І Всеукраїнському військовому з ’їзді його було обрано членом УГВК. В УЦР
входив до фракції самостійників. Як член української делегації брав участь у
роботі З ’їзду поневолених народів Росії в Києві, а також в установчому з’їзді
Української партії соціалістів-самостійників 17—21.ХІІ.1917 р., на якому його
обрали членом ЦК партії.
На засіданнях Центральної і Малої Рад І. Луценко виступав із самостій
ницьких позицій, у дискусіях захищаючи насамперед українські національні та
загальнодержавні інтереси. Зокрема на засіданні Малої Ради 6.1 V. 1918 р., коли
розглядалась інтерпеляція російських есерів із приводу бідування в Україні
військовослужбовців колишньої російської армії, І. Луценко у своєму виступі
зауважив, що не можна допомагати збільшовизованим частинам російського
війська, оскільки вони вороже настроєні проти України і тому «треба проти них
боронитись і боротись». «Ми переживаємо тяжкі часи, — наголошував він, — і не
тільки для Московщини, а й для України. Через те насамперед ми мусимо
допомогти своїм». Виступав за поглиблення процесу державотворення, більш
принципове ставлення до державної мови, розбудови власного війська, проваджен
ня зовнішньої політики і тощо.
Наприкінці 1918 — на початку 1919 р. як військовий лікар перебував у лавах
Армії УНР. Загинув у бою за залізничну станцію Антоніни на Волині. За іншими
свідченнями, потрапив у полон до більшовиків і був розстріляний.
Автор наукових праць із медицини.
119