Вступ
переконані у здатності виявити правду про минуле38. Як зазначає Ентоні Сміт, перед національними істориками стояло подвійне завдання: забезпечити новопосталі нації стародавніми та славетними історіями, потвердивши у такий спосіб їхні претензії на автономне чи незалежне політичне існування, а також представити ці історії по-науковому, аби їх визнали сусідні нації39. Виконуючи це друге завдання, історики величезною мірою долучилися до розвитку історіографії як наукової дисципліни. Приклад Грушевського доводить, що деконструювання імперських наративів протягом XIX і на початку XX століття та просування наративів національних не лише розширили наші знання у царинах, які традиційно перебували в центрі уваги імперських історіографій, а й допомогли якісно їх змінити. Заміщення імперських парадигм національними історіографіями допомогло перефокусувати увагу істориків і суспільств з політичної на соціяльну історію, з династій і держав на народи, з еліт на маси, з панівних націй на підпорядковані, розвиваючи у такий спосіб той тип історичного бачення, що його ми поділяємо сьогодні.
Насамкінець кілька слів про хронологічні рамки та структуру цієї книжки. Вона охоплює період від 1890 року, коли Грушевський видав свою першу наукову працю, до його смерти 1934 року. Цей період збігається з надзвичайно важливим етапом у розвитку російсько-українських стосунків загалом і російсько-українського історіографічного діялогу зокрема. В 1890-х роках на модерному політичному обрії вперше виникла ідея незалежности України. Тоді ж таки російська імперська історіографія зіткнулася з дедалі дужчим викликом із боку національних історіографій. 1934 рік у багатьох моментах став поворотним для совєтської історії. У політиці скінчилася доба відносного плюралізму всередині керівної партії та ствердився деспотичний сталінський лад, а вбивство Сєрґея Кірова в грудні того року розв’ язало масовий терор. Того самого року стався кардинальний злам й у совєтській історіографії: відтак вона мала відповідати новій лінії, накресленій високим партійним керівництвом, що його уособлювали Іосіф Сталін, Андрєй Жданов і невдовзі вбитий Кіров40. Було покладено край автономному розвитку національних історіографій,- із них дедалі енергійніше почали виробляти російськоцентричну « історію СССР ».
Ця книжка складається з двох частин по три розділи в кожній. Перша частина присвячена взаємозв’ язкам між імперським російським наративом й українською національною парадигмою. У першому розділі
24