Антонович Володимир. Твори. Том 1 Tvory_Tom_1 | Page 108

рикантів німців, що зістались з переднього часу (о цьому
буде дальше) і т. і. Дуже я був малий, щоб спостерегти
й запам’ятати оддільні типи — загальний же характер був
спільний всій польській інтеліґенції середнього стану.
Суспільство говорило по польська, не виключаючи людей
руського походження, котрих між прочим було дуже мало:
городничий, стряпчий, 2 — 3 учителі повітової школи може
ще дехто; алеж руської мови від них я не чув. Дивилось
на себе польське суспільство як на представників куль­
тури, хоч правду сказати культури було в йому дуже мало;
не. знаю, чи в цілому городі (опріч медиків та аптекаря)
був хоч один чоловік, що скінчив гімназію. Мабуть всі
кінчили або повітову школу, або 2 — 3 кляси шкіл бази-
ліянських, або навіть зовсім не були в школах, а робили
кар’єру, вступаючи на службу, яко дворяни; (тоді так лі­
чилось, що дворянство дає чоловікові здібність до всякого
уряду). Вся культура містечкової інтеліґенції виражалась
в костюмах, елеґантних по змозі, і в способі держати себе
в товаристві з елеґантними манерами1). В суспільності
ходило багато анекдотів2) про грубість і антикультурність
росіян; анекдоти були часто утрировані, але, правду ска­
завши, росіяни, що в той час наїжджали на уряди в пові­
тові міста юго-западного края, відзначались як дуже грубі
й некультурні люди, в порівнянню з котрими поляки мали
право лічити себе представниками цивілізації. Пригадаю
собі в цьому взгляді деякі факти: наш городничий бував
на вечерах у поляків і любив грати в карти (модна тоді
гра називалась „цвік“ і карти роздавались з прикупкою). *)
*) Пригадую собі казання одного ксьондза в Житомирі; рисуючи образ
судового панича, ксьондз возставав на атеїстів і між прочим почав так:
Nie dziwił bym się gdyby filozofowie w Boga nie wierzyli; ale i kancela-
rzyści w kortowych portkach — i ci w Boga nie wierzą.
2) Наприклад приведу анекдоту, що мала рисувати відсутність у росіян
гонору і почуття особистої годности: Канцелярист зустрічає в ресторані
знайомого офіцера, котрий прикладає собі до тварі примочку, і питає його:
co to? pan kapitan nie zdrów?. — Нѣтъ, это, знаете, нашъ полковой коман­
диръ человѣкъ прекрасный, но вспыльчивый; вчера послѣ смотра вспы­
лилъ и ударилъ меня въ зубы. -- Coż pan kapitan na^ to? Прикладываю
уксусъ съ водою.
1G