сили. Важливим було й те, що в | н нікому не забороняв триматися власної віри і традиціи. Своїх дітей, яких було дванадцятеро від трьох дружин, Гедимін частково охрестив. Християнами стали п’ ятеро його синів і всі дочки, які були одружені: Марія— з князем тверським, Єлисавета— з мазовецьким, Альдона-Анна— з королем польським Ка * зимиром, Авґуста-Анастасія— з великим князем москов * ським. Прагнучи Заручитися підтримкою Галицько-Волинського князівства, Гедимін віддає дочку Офку-Євфемію за князя Ф рі? II, який також прагнув до дружніх взаємин
з Литвоіо і зробив для цього немало.
Кол0 7 й ' вітня 1340 р- Юрія було отруєно у Володимирі, смерт > Його поклала кінець незалежності Галицько-Волинськогі? князівства— воно розпалося на дві частини: боярсько-блігархічну Галичину і князівство Волинь. Волинське боярство, шукаючи собі князя після Юрія II, спинилося на Любартові, синові Гедиміна, який був одружений з волинською княжною Бушею і за тодішнім правом мав законні претензії на Волинь. В Русько-литовському літопису, з цього приводу зазначено: « Любарта прийняв Володимир * ський князь до дочки у Володимир, Луцьк і в усю Володимирську землю ». Обираючи своїм князем Любарта, волинське боярство сподівалося на підтримку Литви у боротьбі як з татарами, так І з польськими та угорськими феодалами. І справді, Волинь отримала у цьому від Литви немалу д о помогу. Так, коли 1349 р. польський король Казимир здійснив великий похід на Галичину та Волинь, захопивши головні міста і приєднавши Галичину й частину Волині до Польської держави, саме Любарт разом з іншими литовськими князями захищав Волинь. Необхідно відзначити, що, хоча й недовго, номінально Любарт був визнаний галицьким князем, й навіть візантійський імператор 1347 р. звертався до нього з листом у справі галицького єпископа.
Діяльність Любарта, як і самого Гедиміна, у цілому сприяла не лише зміцненню Литовської держави, а й дальшому зближенню українського та литовського народів.
Після загибелі Гедиміна( 1341) в одному з замків, обложеному хрестоносцями, великим князем литовським став його син Ольгерд( 1346— 1377). Він не лише прагнув розширити володіння Литви за рахунок південно-західних і західних руських земель, а й вів рішучу боротьбу проти Тевтонського ордену і Золотої Орди.
Треба зазначити, що у другій половині XIV ст. для Л и товської держави склалася більш сприятлива міжнародна обстановка щодо оволодіння українськимиземлями. 1359 р,
Щ